Роль психологічного моделювання поведінки особистості у процесі соціалізації учасників навчально-виховного процесу.

Фурман В.А.,

викладач української та іноземної мови

Інтенсивні зміни в соціокультурному й економічному житті українського суспільства, що відбуваються в останні десятиріччя, вимагають якісного перетворення змісту праці: розширення поля професійної діяльності; поглиблення мобільності людини в різних професійних сферах; появи потреби в опануванні новими професіями, що з’явилися на ринку праці.

Внаслідок цих змін, в економічному і соціальному житті України постають нові, більш складні, завдання перед системою професійної освіти. Саме тому актуалізується необхідність психолого-педагогічної освіти фахівця. Психолого-педагогічна освіта необхідна кожній людині, по-перше, для того, щоб вивчати, розуміти і розвивати власну особистість, по-друге, створювати сприятливі умови для виховання підростаючого покоління; по-третє, щоб бути компетентнішим у професійній діяльності.

Здійснення особистісно-орієнтованої професійної освіти допускає, насамперед, переосмислення  її функцій і визначення найпріоритетніших серед них. Освіта є специфічною сферою духовного виробництва, найважливіша функція якого полягає у продукуванні самої людини як соціальної істоти.

Соціалізація являє собою процес і результат залучення особистості в систему соціальних відносин, соціальну практику в цілому, засвоєння і відтворення людиною соціального досвіду.

     Соціалізація допускає не тільки, і не стільки адаптацію до соціальних умов, скільки активну  діяльність особистості з їхнього перетворення. Самовизначення, а не пристосування стає ведучим механізмом соціалізації в сучасних умовах. Професійна освіта покликана допомогти студенту самовизначитися  в  навколишньому  світі; у системі суспільних норм і цінностей, у політичному житті суспільства; здійснити професійний вибір і самовизначення. Таким чином, необхідність соціалізації особистості диктує певні вимоги до змісту професійної освіти, що не  зводяться тільки до професійного навчання.

     Професіоналізацію необхідно розглядати як складову частину соціалізації. Це процес і результат становлення людини як професіонала, залучення її в систему професійних відносин і професійну діяльність. Вона допускає активну спрямованість освіти на визначення і прийняття студентом цінностей і змісту професійної діяльності, усвідомлення себе суб’єктом  даної  діяльності, проектування цілей свого професійного розвитку і кар’єри, оволодіння способами їхнього досягнення. Професіоналізація неможлива без включення учнів у відповідну практичну діяльність, без здійснення професійно-орієнтованих підходів до освіти і  технології навчання, що створюють ситуації професійного самовизначення.    

          Розглядаючи навчально-виховний процес з позицій педагогічної психології, можна набагато глибше вникнути у ті процеси, які керують навчанням і вихованням суб’єктивно, опосередковано. Для цього потрібно розглядати і об’єкт навчання і суб’єкт навчання,  у психологічній проекції. Але спочатку потрібно розглянути суб’єкт навчально-виховного процесу, як носія певного обсягу інформації, необхідної для виконання дидактичних завдань. А тому, щоб чіткіше уявити його роль і функції у процесі передачі знань розглянемо таке поняття як психологічна культура вчителя. Психологічна культура вчителя – це система антропологічних, психологічних, педагогічних, знань і навичок вчителя, його особлива здатність розуміти психіку інших людей, вміння спілкуватися з ними.

 Передумовами психологічної культури є :

·                                його сформованість як особистості;

·                                добре розвинутий світогляд;

·                                внутрішня налаштованість;

·                                вміння відчувати внутрішній світ вихованця .

                   Говорячи про особистість педагога в психологічному плані,   доцільно розглянути сукупність певних чинників внутрішнього світу людини, його, можна сказати ідеалістичну сторону.

Якщо педагог здатен активізувати свої здібності для навчальної діяльності, це значить, що він має належну психологічну підготовку. Передумовами для цього є формування мотивів навчально-виховної діяльності, до якої готується викладач, осмислення ним соціальної значущості освітянської роботи, вироблення серйозного і відповідального ставлення до неї. Психологічна підготовка є загальною якістю особистості, яка завжди співвідноситься з певним видом діяльності  і вимагає високоефективного її виконання. Вона є цілеспрямованим процесом, що здійснюється шляхом навчання, освоєння технології певного виду діяльності, опанування здобутків соціального досвіду людства. Вона тісно пов’язана з такими поняттями, як психологічна установка, психологічна мобілізація, професійна орієнтація. І особливо, важлива психологічна підготовка для тих видів трудової діяльності, які передбачають роботу з людьми, а отже,  і для навчальної діяльності теж. Педагог повинен мати загальну психологічну підготовку на весь навчально-виховний процес, та індивідуальну психологічну налаштованість на кожне заняття та кожну окрему групу. Іншими словами, викладач має бути психологічно сумісним  з усіма учасниками навчально-виховного процесу. Поєднання психічних параметрів кількох людей (у даному випадку групи) має виняткове значення для групової діяльності, коли чітко розподіляються ролі і функції між виконавцями спільної програми і кожен з них доповнює іншого. Психологічна адаптація  – це один з важливих елементів роботи в учнівському колективі. Педагог повинен навчитися не тільки створювати певну психологічну атмосферу, а й перейматися нею, не бути осторонь.  

Методика викладання у ПТНЗ має багато відмінностей від шкільної або вузівської методики. Якщо викладач досконало володіє своїм предметом, але не компетентний у тонкощах підліткової психології, то йому навряд чи вдасться реалізувати одне з основних завдань професійної педагогіки – формування грамотного, освіченого та кваліфікованого робітника.

Щоб глибше розібратися у психологічних аспектах методики викладання, треба чітко визначитися зі своїм призначенням. Мається на увазі особистість викладача, як суб’єкт навчально-виховного процесу. Насамперед, викладача сприймають як носія певного запасу знань з окремої дисципліни. Він повинен якомога більшу частину цих знань донести до своїх вихованців. Але якщо подивитися на вчителя в іншій проекції – то можна побачити звичайну людину, якій властиві усі людські емоції та амбіції. І дуже погано, якщо викладач-людина, не може керувати своїми почуттями. Педагог не тільки повинен виявляти людяність, він має бути самодостатнім у психологічному плані. Процес адаптації до певного учнівського  соціуму має відбуватися плавно і не помітно. Кажуть, що вчитель для учня другий батько. Це твердження не зовсім підходить для контингенту професійних училищ. Підлітки, які приходять у професійно-технічний навчальний заклад, у 80-ти випадках зі ста конфліктують з батьками. І коли вони приходять в  училище і їм кажуть, що вчителі це ваші другі батьки, то у них вже підсвідомо виникає неприязнь до цих людей. В такому віці дітям, над усе потрібні друзі, старші товариші, яких можна запитати абсолютно про все, з якими можна відчути себе комфортно, які поставляться до них з розумінням. Педагог в училищі, повинен віднайти таку позицію, з якої він би міг вільно корегувати дії і вчинки учнів. При цьому, педагог не повинен забувати про так звану дистанцію між вчителем і учнем. Повернімося до питання самодостатності викладача. Будь-який педагог має певний запас методико-психологічних знань. Та не кожен може використати його на практиці. Це  пов’язане із багатьма чинниками. Наприклад, страх перед неадекватною реакцією учнів, або непередбачувані наслідки. А тому вчитель перед тим, як запроваджувати певні методи психологічної дії, має випробовувати їх на собі. Інакше кажучи, він постійно повинен ставити себе на місце учнів. Педагог  повинен, в процесі роботи якомога швидше визначити індивідуальні психологічні типи своїх вихованців. Тоді йому буде  легше керувати регуляторними механізмами навчання і виховання. І тоді він зможе повністю контролювати свої емоції. Взагалі чи не найголовнішим чинником методики викладання дисциплін суспільно гуманітарного циклу є психологічна концепція емоцій.

Психологічна концепція емоцій – це внутрішня динамічна структура, яка складається з індивідуальних емоційних станів, реакцій, почуттів, котрими доцільно керуватися не лише у вузькому середовищі (наприклад на роботі), а й у повсякденному житті. Концепція емоцій це індивідуальна риса особистості, яка надто впливає на її поведінку та спосіб життя. Але не кожна людина в змозі будувати власну концепцію емоцій, і доволі часто люди просто використовують певний набір почуттів та емоцій не задумуючись над їх результатом та ефективністю. А концепція – це система поглядів на певне явище; спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ, основна ідея будь-якої теорії.

Отже психологічна концепція емоцій – це теж  система, якій властиві чітко окреслені аспекти функціонування. Серед них головними є:

- знання власних адекватних реакцій на ті чи інші соціальні явища та фізичні дії;

 - прогностичність у використанні відповідних механізмів психічних та емоційних станів;

 -  доцільність та об’єктивність використовуваних емоційних реакцій;

 -  амбівалентність почуттів;

             Формування особистості ґрунтується на креаційних засадах психологічного моделювання окремо визначеної поведінки як педагогів, так і учнів. Узагальнивши і проаналізувавши попередній досвід педагогів, з якими  довелося зустрічатися у професійному просторі, та синтезувавши його з власним досвідом, було створено ряд психологічних моделей поведінки (П.М.П.), які використовуються у навчально-виховному процесі. Основою для створення П.М.П. -  слугувала психологічна концепція емоцій.

              Одна з головних проблем даного дослідження – це психологічна природа навчально-виховного процесу.

Для того, щоб чітко уявити наріжні аспекти цієї проблеми, навчально-виховний процес потрібно деталізувати у всіх його конкретних виявах, а саме: суто дидактичний, філософський, соціальний і психологічний. Навчально-виховний процес містить у собі два поняття «навчання» і «виховання». Цих два поняття є рівноправними за своєю соціально-психологічною значущістю. А тому, вони повинні розглядатися лише у взаємо контексті. Довідкова література дає таке визначення навчання: “Навчання – цілеспрямовано організований процес планомірного і систематичного засвоєння знань, формування і вдосконалення вмінь, оволодіння різними видами діяльності під керівництвом учителів, наставників у навчальному колективі, а також на виробництві. Виховання – процес цілеспрямованого, систематичного, прищеплення індивідом моральних норм, понять, поглядів, способів і форм діяльності та поведінки, прийнятих у даному суспільстві. Виховання – загальна і необхідна категорія суспільного життя, властива всім суспільно-економічним формаціям.”

Виховання – це певний набір психологічних моделей поведінки. Наприклад, дитина перебуваючи вдома, у колі сім’ї, зазнає певного впливу однієї з психологічних моделей поведінки батьків, йдучи у дитсадок вона зіштовхується з моделлю психологічної поведінки вихователів, на вулиці мимовільно на неї впливають абсолютно всі зовнішні подразники, які вона підсвідомо підлаштовує під одну з психологічних моделей поведінки (П.М.П. ) з якими раніше мала справу.

Наприклад, голосний гуркіт автомобіля, може нагадати дитині, як вдома на неї нагримали батьки за якийсь проступок. Отже, протягом усього життя, людина перебуває під впливом різних П.М.П. У неї витворюється ряд своїх П.М.П.

Що ж включає у себе психологічна модель поведінки? 

Щоб розібратися у сутності цього питання, потрібно дати визначення, власне, поведінці. Поведінка – зовнішній вияв діяльності, система дій біологічного індивіда, спрямована на підтримання свого існування. Психологія вивчає поведінку, як особливим чином організовану психічну діяльність (у даному випадку це і є П.М.П.). Поведінка людини виявляється в певній послідовності вчинків, цілеспрямованих дій. Поведінка базується на певній програмі, системі зворотних зв’язків і пошуковій діяльності. Необхідними детермінантами поведінки людини є мотиви й цілі, що зумовлюються соціально-історичною практикою з вищевказаним визначенням, можна не погодитись . Справа в тому, що поведінка не тільки зовнішній вияв діяльності до певного явища чи об’єкта. А це також внутрішній вияв діяльності до суб’єкта, носія психологічної поведінки.

Психологічну модель поведінки можна представити за такою схемою:

Суб’єктивні і об’єктивні фактори соціальної і психологічної дійсності.

Поведінка почуттів, емоцій.

Мовна поведінка

Поведінка вчинків

Психологічна модель поведінки

 

        

На становлення і розвиток особистості, на її характер, звички, поведінку – впливає дуже багато чинників об’єктивно-суб’єктивного середовища. Об’єктивно-суб’єктивне середовище – це, із соціальної точки зору -  життя. Отже, людина не може існувати окремо від суспільства, і бути повноцінною особистістю. Витоками створення  П.М.П, є рушійні сили об’єктивно-суб’єктивного середовища. Вирішальну роль тут відіграють: етнічні мотиви, ментальні, соціокультурні, політичні, економічні. Виходячи з цих мотивів, можна розглядати подальше формування П.М.П.

Поведінка почуттів та емоцій, це внутрішня сторона психології особистості. Як уже зазначалося , почуття та емоції більшою мірою можна і треба контролювати. У даному випадку, під поведінкою почуттів, мається на увазі не стільки їх зовнішній вияв ( почуття гніву, радості ), який, як правило, помічають оточуючі, а внутрішня природа почуттів та емоцій. Коли почуття та емоції спрямовані на суб’єкт, вони перебувають в середині  особистості, і впливають лише на внутрішній світ окремої людини. Якщо почуття та емоції людини головним чином налаштовані на позитивний лад, то такий вид поведінки почуттів, називається акцептивним (сприйнятливим) видом поведінки почуттів та емоцій. Акцептивний вид поведінки тенденційно створює благодатне підгрунття як для мовної поведінки так і для вчинкової поведінки. Якщо ж внутрішня  сутність людини сповнена негативними почуттями та емоціями, внаслідок дії вищевказаних мотивів, то такий вид називається  рецесивний ( прихований) вид поведінки почуттів та емоцій. У майбутньому, рецесивний вид поведінки відображатиметься на поведінці мови і вчинків. Мовна поведінка, має теж свою парадигму. Але будується вона, у безпосередньому зв’язку із акцептивним або рецесивним видом поведінки.

Мовна поведінка містить у собі ряд ознак, котрі детермінують її іманентність до певної П.М.П.

Що входить в поняття поведінка мови? Визначення цього поняття матиме такий тезовий вигляд:

Ø        Доцільність;

Ø        Емоційність;

Ø        Змістовність;

Ø        Логічність;

Ø        Грамотність;

Ø        Конкретна спрямованість;

Акцептивність і рецесивність поведінки забезпечують відповідне формування мовної поведінки. Якщо індивіду властивий рецесивний вид поведінки почуттів та емоцій, то його мовна поведінка, безперечно, буде мати і логічність, і доцільність, і грамотність, і конкретну спрямованість. Але який психологічний і виховний потенціал вона буде мати? Напевне, що із негативним забарвленням, тобто таким, що суперечить загальнолюдським цінностям. Хоча, інколи, просто необхідно використовувати елементи мовної поведінки рецесивного характеру. Це робити потрібно тоді коли, суб’єкт зіштовхується з неадекватною формою поведінки вчинків.

Вчинкова поведінка, є завершальним етапом на шляху до формування психологічної моделі поведінки. Хоча послідовність у формуванні П.М.П. може бути різною це залежить від впливу об’єктивно-суб’єктивного середовища. Поведінка вчинку, буде краще зрозумілою, якщо дати визначення, власне, вчинку. Вчинок – дія людини, що призводить до істотної зміни ситуативних відношень і спрямовується певним мотивом. Від простої дії, вчинок відрізняється  емоційним напруженням (яке виникає внаслідок дії механізму поведінки почуттів та емоцій), вольовою зосередженістю, інтелектуальною проникливістю (де задіяний механізм мовної поведінки), внаслідок чого виступає значним соціальним актом. Вчинки умовно можна поділити на гідні та негідні. Саме у вчинках найповніше виявляється психологія особистості – її характер, спрямованість, потреби. Всі психічні процеси, властивості, стани формуються і досліджуються  саме як вчинки. Зокрема, розкриття процесу мислення, передбачає проблемну  ситуацію, мотивацію, що виявляється в суперечності між пізнаним і непізнаним, в акті вирішення проблеми тим чи іншим шляхом, адекватним поставленій меті. Вчинкова дія містить суперечності між метою і засобами її здійснення. З особливостей відношення між ними постає соціально-психологічна характеристика людини, стратегія її поведінки, коли певна особа виступає тільки як мета, тільки як засіб, або вона, підключаючись до загальної, суспільної мети, здійснює і свою власну.

Отже, кожен з трьох компонентів психологічної моделі поведінки, є своєрідним доцільним доповненням попереднього, і між ними існує зв‘язок взаємонаступності. Наприклад, поведінка почуттів та емоцій може “спровокувати” до дії механізм поведінки вчинків, мовна поведінка – стимулює поведінку емоцій.

Можна умовно класифікувати моделі психологічної поведінки у контексті навчально-виховного процесу.

   Класифікація П М.П.:

-         загальний рівень;

-         спеціальний рівень;

-         особистісний рівень;

На загальному рівні психологічна модель  поведінки має кілька типів, в залежності від ситуації. Власне, ситуація – це поєднання незалежної та залежної від людини сторін буття, що є реальною основою для здійснення вчинку, в якому людина, спираючись ситуацію активно змінює її. Отже, одним з головних типів П.МП. на загальному рівні, є універсальна  психологічна модель поведінки для самого педагога. Універсальна модель поведінки може мати різні форми та різні соціально     - педагогічні вияви, але змістова наповнюваність завжди буде однаковою. У даному випадку термін “універсальна П.МП.” ототожнюється із словом “природна” П.М.П.. Тобто, універсальна модель, максимально наближена до природної поведінки педагога-особистості, але в той же час не є такою. Тому така модель, отримала назву конструктивної П.М.П. Конструктивна П.М.П., є першоосновою усіх типів психологічної моделі поведінки на усіх рівнях. Її сутність заключається у тому, що будь-який із компонентів П.М.П. (мовна поведінка, емоційна поведінка, вчинкова поведінка) має бути ефективним при застосуванні у будь-якій ситуації і при цьому, не надто перешкоджати виявленню певних рис характеру самого педагога, його особистості. Інакше кажучи, педагог виконуючи певну дію соціального, фізичного характеру не повинен йти всупереч собі. На формування конструктивної П.М.П. впливає багато саме формотворчих чинників, таких як:

-          рівень бажання бути педагогом;

-          тип темпераменту;

-          знання психології;

-          педагогічна майстерність;

-          вміння “бачити” в собі інших людей;

Але навіть за дотримання вище перелічених ознак, рідко вдається вибудувати стабільну конструктивну П.М.П. педагога, в першу чергу це пов’язане з тим, що практично не існує окремого типу темпераменту у чистому вигляді, всі вони, певною мірою, зазнають взаємовпливу один одного. А тому, педагогам пропонується, крім  конструктивної П.М.П. (або ж за її відсутності), користуватися так званою симпліфікаційною (спрощеною) моделлю. Ця модель може використовуватися тільки в позаурочний час або за межами  навчального закладу. Вона має досить значні позитивні фактори, і можливо, є своєрідним “трампліном” для формування конструктивної П.М.П. Хоча вона і називається спрощеною моделлю, але попрацювати у ній є над чим. Симпліфікаційна П.М.П., епізодично торкається особистісного рівня психологічного моделювання поведінки. За своєю структурою вона аналогічна будь-якій П.М.П., але за обсягом навчально-виховного потенціалу вона дещо “програє” конструктивній  П.М.П.

Отже, розглянувши і проаналізувавши певні аспекти загального рівня     психологічної моделі  поведінки, можна дійти висновку, що цей рівень є першоосновою для подальшого створення різних ефективних психологічних моделей  поведінки.

Чільне місце у цьому процесі посідають конструктивна та симпліфікаційна  психологічні моделі  поведінки. Саме вони знайшли свій подальший вияв на спеціальному рівні.

Спеціальний рівень психологічного моделювання поведінки, ця назва досить умовна, оскільки у даній роботі  буде розглядатися специфіка використання П.М.П. цього рівня у навчально-виховному процесі.

Спеціальний рівень моделювання поведінки, у порівнянні із загальним, є більш масштабним. Пояснюється це тим, що цей рівень об’єднує такі П.М.П., які застосовуються на заняттях, з їх допомогою моделюється психологічна поведінка групи, як під час уроку, так і протягом всього навчання.

Види П.М.П. на спеціальному рівні:

1)                Експресивно-динамічна П.М.П.;

2)                Інтенсивно-стимулююча П.М.П.;

3)                Удавано-безкомпромісна П.М П.;

4)                Реверсивно-комбінована П.М.П.;

5)                Адаптивно-технологічна П.М.П.;

Активність поводження людини в соціальному середовищі допускає реалізацію внутрішніх регуляторів поведінки. Ці регулятори дозволяють йому, залишаючись самим собою, співвідносити себе з різними об’єктами дійсності, визначають різне ставлення до них і цілеспрямоване поводження. Така система регуляторів поводження складається тільки в тому випадку, якщо людина, розвиваючись у соціальному середовищі, “оціночно інтеріорізує” зміст, запропонований соціальним середовищем. Сформованість системи внутрішніх регуляторів Б.Г.Ананьєв розглядав як “психологічний ефект соціалізації”, як показник “міри і глибини соціалізації”.

           Включеність людської особистості в соціальну діяльність має складну структуру й обумовлена багатьма факторами. Особистість здійснює вибір лінії поводження  ідеально, усередині себе, у процесі мотивації, у свідомості. При цьому вона змушена зіставляти зовнішнє і внутрішнє, суб’єктивне й об’єктивне. Вирішальним фактором у цьому процесі є момент чи збіг розбіжностей (протиріччя, конфлікт) зовнішнього і внутрішнього, об’єктивного і суб’єктивного.

Список використаної літератури

1.     Ананьев Б.Г. Психология чувственного познания. – М.: Изд-во АПН РСФСР. 1960.

2.     Войтко В. І. Короткий психологічний словник. К., 1976.

3.     Киричук О. В. Роменець В. А. Основи психології. К., 2002.

4.     Корнєв М.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія. – Київ, 1995.

5.     Орлов Ю.М. Восхождение к индивидуальности. – М., 1991.

6.     Орлов А.Б. Психология личности и сущности человека: парадизмы, проекции, практики. – М.,1995.

7.     Серьожникова Р.К. Основи педагогіки і психології. К.,2003.

8.     Серьожникова Р.К. Роль психологии и педагогики в системе профессиональной подготовки технического университета// Проблеми вдосконалення викладання гуманітарних дисциплін у вищому навчальному закладі. – Херсон, 1998. – С. 191-198.

9.     Хьелл Л., Зиглер А. Теория личности. – Санкт-Петербург, Питер, 1997.