Психологічна концепція емоцій

                                                              

                                                                 Викладач української та

                                                                  іноземної мови  ФурманВ.А.

 

Оскільки кожен навчальний заклад має свою специфіку викладання, то у ньому існують свої особливості навчально-виховного процесу.

Викладач, завжди розглядався як суб’єкт навчально-виховного процесу з точки зору психологічної мотивації  його діяльності. Але одну з головних ролей у навчально-виховному процесі відіграє об’єкт навчання і виховання, тобто учень. Розглянемо основні психологічні критерії, які моделюють навчально-виховний аспект діяльності учня .

Педагогічна довідкова література дає різноманітні трактування терміну “учень”.

Переглянувши і проаналізувавши більшість із них, уніфікується  таке   визначення цьому поняттю: “Учень-людина, (підліток) , яка є об’єктом навчально-виховного впливу. Цей вплив відбувається з боку суб’єкта виховання - педагога. Учень – не пасивний об’єкт сприйняття, йому належить активна роль у формуванні своїх  особистих якостей. Людина навчається і виховується у процесі діяльності. Під впливом середовища і спеціально створених умов в неї складаються певні риси особистості, які закріплюються в її поведінці, у вчинках та діях. Як представник певної соціальної групи, учень сам впливає на своїх товаришів і також, виступає як активний учасник навчально-виховного процесу .”

Особу учня завжди потрібно розглядати у контексті його ж особистості.

А це значить, що педагог повинен рахуватися з учнем, як з повноцінною уже сформованою особистістю.

У педагогічній літературі давно ведуться дебати про стиль поведінки педагога із своїми вихованцями. Але у своїй роботі, справжній педагог повинен варіювати свою поведінку від демократичного стилю до авторитарного включно. Загально відомо, що вчитель – це старший товариш і порадник. Але ця аксіома заперечується тезою про розумну відстань між вчителем і учнем, своєрідну педагогічну субординацію. А тому,  доцільно розглянути один із основних стилів педагогічної поведінки. Це субституційний стиль у поводженні зі своїми вихованцями.

Субституція (лат. substitutio – підставляю, замінюю) це заміщення певного предмета або явища іншим, функціонально схожим.

Тут доречно розглянути діяльність педагога у ролі «сурогатного товариша і порадника». Суть його у тому, що  педагог повинен стати для кожного учня другом. Але всі ми чудово розуміємо, що абсолютно для всіх другом бути неможливо. Виявляється, що можливо. Бути “другом”, в лапках, в хорошому розумінні цього слова. Субституційний стиль  поведінки передбачає в собі роль викладача як порадника для кожного окремо взятого учня. Поради давати завжди важко і небезпечно. Але це тільки у тому випадку, якщо невідомий стан речей і суть справи. У педагогічній роботі потрібно використовувати не просто особистістно-зорієнтований підхід, а ще й використовувати ефективні важелі психологічного впливу для чіткого координування своїх дій.

Важелями психологічного впливу, насамперед, є психічні стани людини, які постійно змінюються. І щоб підібрати правильний вид психологічного впливу, потрібно знати, у якому стані перебуває людина. Для цього треба досконало вивчити особистість кожного учня.

Чому «сурогатним»? Тому що об’єктивність будь-якої діяльності, в тому числі і навчально-виховної, залежить від рівня емоційної чуттєвості та амбітності по відношенню до об’єкта діяльності. Педагог має перейматися проблемами підлітка, він може, навіть, поставити себе на його місце. Але це все має бути контрольовано у психологічному плані. Тобто, почуттів, емоцій та амбіцій рівно  на стільки, щоб визначити, який психологічний важіль буде доцільно використати у корегуванні поведінки учня. Дехто може заперечити і сказати, що нещирість по відношенню до учнів, не може бути використана у навчанні і вихованні. Але не забувайте, скільки разів ви були нещирі із самими собою, хай навіть на підсвідомому рівні. А свідомо контрольована нещирість це те, що дехто називає тактом. А тактовність у вихованні відіграє досить значну роль. Психічні стани людини, до цього часу ще повністю не вивчені. Тому розглянемо найголовніші психічні стани учня та їх корегування.   

У довіднику з психології, дається таке визначення психічних станів: “Психічні стани – психологічна характеристика особистості , що відбиває її сталі, тривалі душевні переживання. Поряд із психічними властивостями психічні стани, належать до трьох головних форм психічної діяльності. Яскравим прикладом психічних станів  є настрої, в яких відбивається загальний емоційний тонус людини, що може утримуватися протягом більш чи менш тривалого часу і має чітко виражену, як правило, однорідну психічну модальність”. Дане визначення дає  вичерпну інформацію про одну з найголовніших форм психічної діяльності. Щоб чіткіше уявити собі функціональні особливості психічних станів, доцільно розглянути таке поняття як «настрій».

 Настрій – відносно тривалий психічний стан душевної орієнтованості, що є наслідком позитивних емоцій і супроводжується переживаннями радості, вдоволеності, піднесеності тощо. Такий психічний стан називають добрим настроєм. На противагу цьому поганий настрій є продуктом негативних емоцій і переживань. Викладач повинен розпізнавати настрій групи в цілому, і настрій кожного учня зокрема. Якщо загальна налаштованість групи детермінується негативними емоціями, викладач повинен спрямувати емоції учнів у позитивне русло. Ця дія не має бути одноразовою, скажімо на початку уроку, вона повинна мати стійку тривалість, тому що настрій – це лише відносно стійкий психічний стан. Отже, викладач повинен по-перше докласти максимум  зусиль для створення доброго настрою, по-друге підтримувати його протягом усього заняття. Запорукою забезпечення доброго настрою є створення емоційного комфорту. Емоційний комфорт – це психічний стан максимальної  емоційної зручності людини у природному і соціальному середовищі. Для  створення емоційного комфорту велике значення мають гармонізація та естетизація середовища, налагодження оптимального психологічного клімату в колективі (групі). Якщо урок проводиться у захаращеній, брудній аудиторії, у якій навіть натяку немає на те, що це кабінет літератури чи історії, то це справляє гнітюче враження на вчителя і на  учнів, і навпаки, якщо навчальна аудиторія світла і простора, вдало підібрані фарби для стільців, столів, дошки, стін тощо, велика кількість візуально-інформативних засобів (наочності) то це досить ефективно допомагає створенню потрібного настрою на занятті. Кілька слів про візуально-інформативні засоби навчання, а точніше їх зовнішнє і смислове оформлення.

Візуально-інформативні  засоби навчання, несуть досить велике психологічне навантаження, причому не тільки під час уроку. А тому цей елемент комплексно-методичного забезпечення кожної навчальної дисципліни повинен відповідати ряду вимог:  

       - поміркована наочна насиченість аудиторії ( не потрібно з кабінету робити художню чи портретну виставку);

- доцільність інформації (не потрібно демонструвати загальновідомі постулати, так як і не варто вирізняти окремо взяту історичну постать, наприклад, Т.Г. Шевченка в рушниках чи М. Грушевського, адже надмірний патріотизм - згодом переростає у великоукраїнський шовінізм; - практична корисність інформації, ( психологічна доцільність цієї тези – візуальна активізація опорних знань учнів, задіяння механізмів репродуктивної пам’яті в учнів);

- систематичність у поновленні інформації (досить часто доводилось бачити на інформаційних стендах «новини» дворічної давності);

- естетичність у оформленні (пожовклі від сонця і часу портрети діячів або ж письменників навіюють лише сум, а де в кого і сонливість, якщо викладач своїм голосом заводить слухачів у транс);

Отже, наочне оформлення кабінету, має велике значення для створення доброго настрою у групі.

Другим чинником хорошого настрою групи є емоційне спілкування. Це різновид соціального спілкування, яке спирається на емоції і почуття людей. У процесі емоційного спілкування, люди осмислюють свої почуття до інших і, навпаки, інших людей до себе, певним чином реагують на ці почуття. У людей виникає почуття симпатії чи антипатії, спокою чи роздратування, близькості чи відчуження, співчуття тощо. У емоційному спілкуванні висока питома вага суб’єктивного, отже, велика небезпека сповзання до суб’єктивізму. Від поверхневого розпізнавання зовнішніх виявів почуттів до глибокого проникнення у внутрішній духовний світ людини, від пасивного співчуття  до активного співпереживання – такий шлях розвитку емоційного спілкування. Розвинуте емоційне спілкування духовно збагачує людину, сприяє підвищенню  рівня її соціального спілкування.

Розрізняють позитивне емоційне спілкування, при якому домінуючим є симпатія,  взаєморозуміння і взаємна підтримка між членами групи, а також негативне емоційне спілкування, коли виявляється антипатія , відчуженість і нерідко психологічна агресивність.

На емоційне спілкування істотний вплив справляють матеріальні умови життя людей, соціально-класові стосунки психологічний клімат у соціальній чи навчальній групі, індивідуально-психологічні особливості осіб, які перебувають у спілкуванні .

Переходимо до конкретних прикладів використання механізму емоційного спілкування для створення потрібного настрою. Найважче підібрати тип спілкування у щойно сформованих учнівських соціумах, мається на увазі перший курс. За період адаптації викладача до учнів, і навпаки, учнів до викладача, важко визначити індивідуальні особливості кожного. Тому потрібно якнайшвидше визначити психологічні особливості колективу групи в цілому. Це можна зробити кількома способами. У практиці своєї роботи, педагоги користуються методикою визначення і підпорядковування лідерів групи позитивних і негативних, визнаних і невизнаних. А потім, вже через них,  оперують настроями усієї групи. Ця методика досить проста у користуванні, але зважаючи на специфіку навчального закладу та на відносно короткий (3-4 роки) термін існування колективу ця методика не завжди має належний ефект. Тому доцільно обрати тут інший шлях. Якщо дивитися на методику визначення психологічних особливостей колективу з позиції педагогіки, вона, на перший погляд, має методичні вади. Але її результативність компенсує дидактичні недоліки. Адже загальновідомо, що робота вчителя це суцільна імпровізація з великою часткою експерименту.

Використовуючи свій досвід роботи і знання вікової психології підлітків, викладач з перших уроків намагається непомітно нав’язати свою психологічну модель поведінки. Учням пропонується готовий стиль поведінки, який влаштовує і вчителя , і більшість учнів групи. Коли йде процес адаптації учнів до запропонованої поведінкової моделі, включається механізм диференційованого підходу до психологічних особливостей учнів. Коли ж вчителеві уже чітко видно яскраво окреслені індивідуальні особливості учня із негативним відтінком, він задіює механізм особистісно-зорієнтованого впливу.  

Особистісно-зорієнтований вплив допомагає викладачеві усунути негативні індивідуальні особливості учнів, та зміцнити і вирізнити їхні позитивні та перспективні якості.

     Як вже зазначалося, у емоційному спілкуванні висока питома вага суб’єктивного, отже, велика небезпека сповзання до суб’єктивізму. А тому, на другому етапі використання  методу формування поведінкової моделі колективу під час диференціації індивідуальних психологічних особливостей учнів, потрібно уважно і чітко визначити їхні негативи. У подальшому, на третьому етапі, особистісно-орієнтований вплив буде набагато ефективніший у застосуванні. Отже, розглянемо головні наслідки суб’єктивістського емоційного спілкування.

Антипатія – почуття неприязні, відрази до кого-небудь. Спостерігається між людьми психологічно несумісними. Антипатія може виникати на ґрунті непринципових розбіжностей людей (зовнішній вигляд, голос, манери, звички) і принципових розбіжностей (політичних, світоглядних) або ж неприйняття морально-психологічних рис тієї чи іншої особи. Антипатія учнів до викладача, і навпаки, досить відчутно гальмує процес спілкування, перешкоджає згуртуванню соціальної групи, є одним із факторів соціально-психологічної некомунікабельності. Запобігти укоріненню антипатії в учнів до викладача не так уже й важко. Якщо викладач зуміє облаштувати свій зовнішній вигляд непретензійно, тобто щоб учні, насамперед, бачили в ньому старшу, розумнішу людину, то це просто змусить їх хоча б відкрито не виявляти свою антипатію. А якщо до цього додати правильно поставлений голос, який мав би певну емоційну насиченість і силу, то мимоволі, непринципові розбіжності зникнуть.

 Соціально-психологічна некомунікабельність, ще одна причина антипатії. Вона виникає внаслідок дефіциту спілкування. Причини дефіциту спілкування різні – замкнутість, відлюдність, некомунікабельність самої людини, брак у неї потреби і смаку до спілкування з іншими. Дефіцит спілкування – явище, яке негативно впливає на духовний світ людини, позбавляє її радості спілкування з іншими людьми, обмежує, звужує її пізнавальні інтереси і соціальні потреби. Для усунення дефекту спілкування одних уроків замало .Тут потрібно використовувати особистісно-орієнтований підхід при будь-якій нагоді. Це може бути і спілкування в позаурочний час, і залучення такого учня до громадсько-культурного життя закладу.

Але все це повинно робитися ненав’язливо, поволі і з великою долею автономності дій самого учня. Завжди залишати за ним право вибору. Намагатися вловити ту позитивну рису, у якій цей учень може себе виявити. Можливо цій людині для самовираження та самоствердження достатньо маленької похвали. А можливо, він хоче щоб його почули і побачили, та йому заважає сором чи хвилювання.

У такому випадку викладачеві доцільно детально розібратися у цих психологічних категоріях.

          Сором – морально-психологічне почуття, що виникає внаслідок усвідомлення людиною своїх негативних дій і вчинків, які принижують її гідність. Ранні вияви сорому, як правило, спостерігаються в ситуаціях, коли дитина невдало або невірно виконує ті чи інші дії. У дошкільників сором виникає лише у присутності інших осіб, під впливом їх негативної оцінки, засудження, глузування. Власне кажучи, ці психологічні перешкоди залишаються в окремих людей на все життя. У старшому віці по мірі нагромадження індивідом досвіду моральних переживань, формування понять про гідне і негідне почуття сорому викликається самооцінкою. Тобто, ставленням людини до своїх духовних і фізичних якостей.

Самооцінка, у більшості випадків, у підлітків занижена. А тому педагог, по мірі своїх здібностей, повинен підвести свого вихованця до об’єктивного аналізу духовних і фізичних якостей.

Самооцінка – основний структурний компонент самосвідомості людини, що відіграє вирішальну роль в її керуванні власною поведінкою.

Педагог повинен навчити учнів виявляти адекватність у самооцінці, це полягає в критичному ставленні до себе і своїх можливостей. При правильному усвідомленні власних позитивних сторін і недоліків, адекватна самооцінка, є важливим внутрішнім стимулом до самовдосконалення.

Неадекватне ж уявлення про себе, про своє “я” буває джерелом вибору хибних шляхів до самоствердження, надмірних домагань, що як правило, призводить до різних відхилень у формуванні особистості – самовпевненості, самозакоханості, егоїзму тощо.

Занижена самооцінка може бути серйозною перешкодою в розвитку особистості, з нею пов’язані переважно такі негативні риси, як невпевненість у власних силах, низька контактність, внутрішня і зовнішня загальмованість, нерішучість тощо.

Самооцінка розвивається з раннього дитинства під впливом оцінок навколишніх. Спочатку вона охоплює переважно уявлення дитини про свою зовнішність, певні фізичні якості. Пізніше зміст самооцінки поступово наповнюється уявленнями про себе як людину, що посідає певне місце в системі людських взаємин (рольова самооцінка), про свої розумові і моральні якості.

Але повернімося до морально-психологічного почуття, яке називається сором. Виявляється це почуття, має великий психологічний потенціал для стимулювання формування особистості. Зокрема, сором – важливий компонент совісті. Совість – це моральне почуття, в якому виявляється самооцінка особою відповідальності її дій прийнятим у суспільстві і перетвореним у внутрішні переконання нормам моральності, найважливіший особистісний моральний регулятор суспільної поведінки людини .Вона в інтимній особистісній формі відображає (усвідомлено чи не усвідомлено) морально-суспільну позицію індивіда. Совість – продукт суспільного виховання, що формується разом з моральними (обов’язку, честі, добра, справедливості та інші) та людськими соціальними почуттями (сімейними, патріотичними, дружбою, коханням). В інтимному світі особи, в її свідомості й самосвідомості, совість репрезентує всі ці почуття, вона їхній “голос” та їхні “муки”. А почуття, які містить у собі совість, якраз і повинні виховуватися на уроках дисциплін суспільно-гуманітарного циклу. Коли у вашого вихованця надміру розвинене почуття сорому, важливо підтримувати в нього почуття власної гідності шляхом позитивної оцінки його особистості можливостей і здібностей.

Велике значення на виховання сорому має громадська думка колективу. Залежно від того, що саме схвалюється чи засуджується в родині, в середовищі друзів і знайомих, формуються уявлення особистості про гідне і ганебне, чесне і нечесне.

Тому, особливо важливо, щоб судження навколишніх про добре й погане були спільними у сім’ї і у навчальному колективі. Під впливом хибної громадської думки виникає хибний сором – звичка соромитись, навіть, морально виправданих дій і вчинків.

Підліткова сором’язливість може стати звичкою і перерости в рису характеру, якщо протягом тривалого часу у підлітка зберігається вузьке коло спілкування. До таких підлітків слід виявляти підвищену увагу, оберігати їх від глузувань ,зміцнювати в них почуття впевненості в собі.

Хвилювання, теж певним чином відіграє роль у формуванні комунікабельності підлітка. Цей психічний стан, як правило, зумовлений підвищеною збудливістю нервової системи, перевантаженням її позитивними або негативними переживаннями. Хвилювання є показником емоційного світу людини, об’єктом відображення в літературі і мистецтві. Втрата або притуплення здатності до хвилювання робить людину черствою, нездатною переживати радощі і болі інших людей. Надмірна збудливість і хвилювання можуть спричинятися до таких негативних явищ, як емоційна неврівноваженість, підозрілість, неволодіння собою. Хвилювання може досягати апогею при екстеріоризації діяльності особистості (виступ учня перед учителем). Стан хвилювання особливо характерний для юнацького віку.

Одним із головних  чинників виникнення поведінкових відхилень або ж негативних виявів психологічних особливостей індивіда є самонавіювання. Це досить складний психічний вплив, який досі ще не вивчений досконало. Це психічний вплив людини на саму себе, внаслідок чого у неї виникають різні психічні і соматичні стани.

Самонавіювання, тією чи іншою мірою, властиве всім людям.

За вченням І. П .Павлова, фізіологічний механізм самонавіювання такий: у певних ділянках кори великих півкуль головного мозку або в підкоркових вузлах під впливом емоцій виникає концентрований пункт збудження. Усі інші ділянки кори, які могли б йому протистояти, загальмовані. Загальмованість при цьому пов’язана не з зовнішніми подразниками, як при гіпнозі, а залежить від афективного стану і асоціацій суб’єкта. Якщо педагог буде викликати в учнів більше позитивних емоцій та почуттів, то відповідно, сугестивні реакції матимуть позитивний характер.

Визначаючи чітко окреслені психічні особливості індивіда, при диференційованому підході, насамперед, акцентується увага на різко негативних якостях учнів. Це, зокрема: егоїзм, лінощі, гнів, агресія, брехня. Вихідним чинником формування негативних якостей підлітка,  вважаються лінощі. Лінощі – морально-вольова риса особистості, яка виявляється в байдужому чи негативному ставленні до праці, характеризується браком потреби, прагнення працювати, звички до цілеспрямованого трудового зусилля чи розумового напруження.

Дитині від народження притаманне природне прагнення до фізичної і розумової активності, але для того, щоб ця активність переросла у звичку до цілеспрямованого трудового зусилля, потрібні певні умови. Оскільки головним завданням профтехосвіти є формування грамотного, освіченого та висококваліфікованого робітника з високими моральними, духовними та громадянськими якостями то запобігання виникненню і усталенню лінощів здійснюється через виховання працьовитості, вироблення любові та інтересу до обраного фаху, навчання, корисних видів діяльності. Особливе значення тут має формування навчальних і практично-виробничих вмінь і навичок, вироблення звички до систематичного розумового і фізичного напруження і повноцінних мотивів діяльності. Велику роль у запобіганні і подоланні лінощів має моральне виховання. Невимогливість до дітей, звільнення їх від посильної праці і будь-яких обов’язків, усунення труднощів на їх шляху – суттєві педагогічні хиби, які сприяють розвиткові лінощів. Однією з причин виникнення лінощів, може бути і невідповідність поставлених до учня вимог його можливостям. Особливо часто це виникає на першому курсі, коли ні викладач ні майстер виробничого навчання не знаючи психічних та фізичних потенцій учня ставлять перед ним важке завдання. Труднощі, які учень не може подолати, часте переживання неуспіху є причиною зміцнення негативного ставлення до фізичних чи розумових зусиль. У такому разі, потрібно виявити мотиви відмови чи небажання працювати, знайти їх безпосередню причину, щоб не прийняти за лінощі інший психічний стан (нездоров’я, перевтому) чи рису характеру (невпевненість у собі, захопленість цікавою для дитини справою). Якщо вчасно не запобігти виникненню у підлітка лінощів, то чекайте наступного негативу.

Брехня – свідоме утвердження людиною неправди (або заперечення того, що відповідає дійсності). Способи обману можуть бути різними: усними і писемними висловлюваннями, мімікою певною дією або відсутністю дії, мовчанням тощо. Психологічними дослідженнями брехні виявлено різноманітність причин і видів її у дітей та дорослих. Брехня може бути прямою протилежністю правді (не чорне, а біле) чи являти собою частковий відступ від неї (слава в компліментах). Особливим видом ствердження неправди є псевдобрехня, тобто брехня лише за видимістю. Характерним виявом її є дитяча псевдобрехня, коли дитина висловлює щось, не маючи наміру колись обдурити і вірячи в те, що так є насправді.

Диференціація брехні від псевдобрехні, як і етична оцінка конкретних її проявів, можлива за умови правильного розуміння мотивів і причин цих явищ.

Найчастішою причиною брехні є страх перед неприємностями різного роду – осудом, приниженням, невдачею. Набувши вищевказаних негативних психологічних ознак, індивід (у даному випадку учень) має тенденцію до егоцентризму, тобто специфічної орієнтації духовного світу на самого себе. У нього виникає небажання і невміння бачити інших людей. Егоцентризм, як морально-психологічна риса особи, є передумовою і сприятливим ґрунтом для егоїзму. Егоцентризм перекриває людині шляхи до спілкування з іншими людьми, заважає швидко і легко входити у соціальну групу, відшукати для себе оптимальну соціальну роль у колективі тощо. Люди з егоцентричною психікою є дуже “незручними” і “ важкими” щодо суспільного виховання. Перебороти егоцентризм можна шляхом впливу колективу, але під ретельним наглядом педагога. Адже колектив має сильний психологічний вплив почасти навіть і некерований. Вчасно не усунений егоцентризм, згодом перетворюється на егоїзм. Люди, яким властиві риси егоїста більшою мірою стають агресивними. Агресивність – емоційний стан організму і вже сформована риса характеру людини. Агресивність характеризується імпульсивною активністю поведінки, афективними переживаннями – гніву, злості, прагненням завдати шкоди (фізичної та моральної). В агресивному стані особистість може повністю втрачати самоконтроль. Тоді вона вже стає соціально небезпечною. Інколи агресивність розглядають як стенічний прояв фрустрації.

Фрустрація – це психічний стан зростаючого емоційно-вольового напруження, що виникає в конфліктних ситуаціях, які перешкоджають досягненню мети чи задоволенню потреб і бажань, загрожують людині або її престижу, людській гідності. Цей стан викликає певні типові реакції: 1) агресію, спрямовану на подолання реальної причини перешкоди; 2) агресію, спрямовану на себе; 3) агресію, спрямовану на ілюзорного винуватця; 4) переоцінку цілей і бажань.

Щоб запобігти виникненню фрустрації  педагог повинен використати систему засобів – соціального, психічного, нервового впливів у напрямку зняття емоційно-вольового напруження, або ж ослаблення конфліктності ситуації. До речі, більшою мірою,  конфліктні ситуації  виникають з вини вчителя. Тому що, якщо педагог добре володіє психологічною поведінковою моделлю, яку він встановив у групі, він завжди правильно зорієнтується у виборі правильного шляху запобіганню конфлікту, який назріває. Інколи агресивність визначають як реакцію на обставини. Хоча агресивність, виникає і в результаті наслідування поведінки, або використовується людиною як навмисний засіб для досягнення мети.

Причиною агресивності може бути афект неадекватності, який виникає внаслідок незадоволення потреби особи в самоутвердженні.

Афект неадекватності – стан душевного хвилювання, стурбованості внаслідок невдоволення начальної потреби людини у її самоствердженні. Може наставати в результаті імпульсивності, неврівноваженості, завищення вимог до оточення з боку самої особи, а також несприятливих об’єктивних факторів, іноді дій з боку групи (колективу), до якої входить особа. При афекті неадекватності, як правило, можуть порушуватися раніше вироблені системи зв’язків і ролей особи і навіть наставити дезорієнтація усієї її поведінки.

Перелічені вище психічні стани, створюють реальну небезпеку для формування негативних психічних якостей індивіда зокрема, і потрібного клімату в групі взагалі. Тому, уже на другому етапі моделювання психологічної поведінки колективу групи, потрібно щонайретельніше концентруватися на диференціації психологічних якостей окремих індивідів. Але, при цьому не забувати і про позитивні чітко виражені якості. Ці психічні властивості і якості потрібно зміцнювати, щоб вони, згодом, стали позитивними рисами характеру особистості.